Історія

                                                                  Лебедин історія

Лебедин – село в Шполянському районі Черкаської області розкинулось на витоках річки Тур’я і вважається найстарішим селом на Шполянщині.            

Лебедин має багату і насичену подіями історію і тому згадується в численних документах, починаючи  з середини XVст.

Перша згадка про топонім Лебедин відноситься до далекого 1448р., коли наша місцевість входила до Великого Князівства Литовського. В цьому році на Віленському сеймі було підтверджено право якомусь Івашку  Львовичу  на «лебединські доходи».

На цю дату звернув увагу у свій час відомий історик М.С. Грушевський  підтвердивши, що тут йдеться саме про наш Лебедин.

Лебедин виник  серед величезного лісового масиву з такою ж назвою, отож назва села очевидно вторинна. Започатковували село мабуть ватаги так званих «угодників», серед  яких  найпоширенішими були пасічники. Це підтверджується потім наявністю в Лебединському лісі пасік багатьох Київських монастирів (Софіївського, Михайлівського, Золотоверхого, Михайлівського,  Видубецького та ін.). Крім того в Лебедині і до цього часу поширені «бджолярські» прізвища: Медухи, Медяники, Воскобійники.

Перша зміна  власників Лебедина відбулася в середині XVст., коли київський князь  Семен Олелькович  пожалував Лебедин князеві Федору Глинському за військові заслуги.

Спочатку Лебедин входив до Черкаського повіту Київського князівства і напередодні унії (1596р.), тобто, утворення Речі Посполитої був в числі найбільших поселень. Це відмічено польським істориком О. Яблоновським.

Тривалий час Лебедином володіли нащадки Глинських, а в 1645році останній з них  С. Кохановський  продав його коронному гетьману Станіславу Конєцпольському.

В 1648р. почалася національно – визвольна  боротьба українського народу під проводом  Богдана Хмельницького. Цікаво, що в його планах започаткування цієї боротьби висхідним  пунктом був Лебедин, де в нього  було багато  прихильників. Пізніше він все-таки став власником пасіки польського пана Пшунки. Можливо, що вона була в урочищі «Пасіки» на південній околиці сучасного Лебедина.

Незабаром після Хмельниччини в 1657р.  відбулася знакова подія: Київський митрополит  Дионісій Балабан благословив іконою Св. Георгія ієромонаха  Ірдинського монастиря на створення в Лебединському  лісі в урочищі Чичкове чоловічого монастиря. Так в Лебедині було започатковане  церковне життя.

Новостворений монастир  невдовзі зазнав руйнувань. Приблизно в 1677-1678рр. він був сплюндрований татарами. Протягом 1682-83рр. його було відновлено. Але не минуло і трьох десятиліть як він був знову спалений в 1711р. на цей раз козаками, прихильниками гетьмана Мазепи. Так вони помстилися за видачу московським властям козаків - утікачів після поразки Мазепи і шведського короля Карпа 12-го під Полтавою  в 1709 році.

Незабаром після цих подій  власником Лебедина стали князі Любомирські. Через деякий час за сприяння Юрія Любомирського  монастир було відновлено і закінчено ігуменом Назарієм (722-1742).

В 1742р. в Лебедині було приблизно 900 душ населення.

А в період 1722-1802рр. Георгіївський монастир досяг свого найвищого розквіту. В ньому були три храми: Георгіївська церква ( центральний храм), Покровська та Преображенська церква.

Лебединці приймали участь в гайдамацьких повстаннях вершиною яких була Коліївщина в 1768р. Відомі ватажки гайдамаки з Лебедина Мирон  Губа та Іван Таран. Георгіївський монастир не був причетний д гайдамацького руху, про що прямо писав його ігумен тих часів (1764-177) Філофей Кантаровський.

Значимим роком для Лебедина був 1787рік, коли останній польський власник Ксаверій Любомирський продав російському князеві Григорію Потьомкіну Смілянський ключ маєтків разом з Лебедином.

  А в 1779р. в Лебедин прийшли чотири монахині з Молдавії з розгромленого турками Капатурського монастиря: Магдаліна,  Трифілія, Дарія і Февронія. Вони купили у Ксаверія Любомирського ділянку землі за 30 рублів у Лебединському лісі  біля річки Гептурки і вирішили тут заснувать монастир. Київський митрополит благословив їх на цю справу іконою Святителя Миколая. Цей монастир існує і понині з перервами 1929-1941рр та 1961-1993рр, коли він двічі закривався радянською владою.

В 1794р. після 3-го поділу Польщі вона перестала існувати і наша місцевість відійшла до Росії. На місце польських панів прийшли російські поміщики  із своїм кріпосним правом. Почалися численні адміністративні зміни, які припинилися початку XIXст.

На той час Лебедин розрісся в чимале село, наприклад в 1787р в ньому було близько 2000 душ населення.

Велике село з давнім монастирем стало волосним. До Лебединської волості належала Журавка, Тур’я та Буда-макіївська. Лебединська волость входила до складу Чигиринського повіту, Київської губернії. Такий адміністративний поділ зберігався до 1921р.

В 1802р. Георгіївський монастир з невідомої причини згорів. Згоріли всі три храми і ще деякі приміщення. Почалася тривала його відбудова.  В 1804р. відбудували Георгіївську церкву, в 1834р. – Покровську церкву.  У 80-х роках  XIXст. Інженер – технолог Лебединського цукрозаводу М.К. Васильєв записав спогади старих лебединів, які говорили, що церкву Покрову побудував ще козак Лебідь, якого за легендою вважають засновником Лебедина.

В 1821р в Лебедині була закладена Преображенська церква, фундатором якої вважається тодішній власник села генерал Висоцький М.П. В 1826р церква була освячена і почала функціонувать.

А наступного 1827р її  фундатор помер, залишивши Лебедин своїм племінникам Петру і Андіану Федоровичам Лопухіним.

В 1823р в Лебедині побував і малий Т.Г. Шевченко, який приходив сюди із сестрою Катериною в Миколаївський дівочий ( тоді ще й казали «панянський»)  монастир. Потім пригадав наше село в поемі «Гайдамаки».

Дуже примітним для Лебедина був 1846рік. Цього року перестав діяти Лебединський Георгіївський  монастир, закритий рішенням Київської  консисторії і затвердженим потім царем. Георгіївська церква стала приходською і Лебедин тривалий час – до 1929р. був поділений на два приходи.

Крім цього в 1846р на північній околиці Лебедина було започатковане  будівництво цукроварні. Це  було спочатку невеличке підприємство, яке з часом розросталося і значно впливало на життя села. Започаткували цукроварню власник Лебедина П.Ф. Лопухін та златопільський купець І.М. Бродський.

2 липня 1854р. син  П.Ф. Лопухіна Микола продав Лебедин судді Чигиринського повіту Й.Т. Роговському. 

З наближенням 1861р., коли було скасоване кріпосне право, і відразу на початку 60-х років в Лебедині різко зростає кількість учбових закладів. В 1859р було відкрито училище для дівчаток у Миколаївському  монастирі. А в Лебедині з’являються дві церковно-приходські школи, одна з них, та, що при Георгіївській церкві швидко стала міністерською.

Такий процес утворення шкіл, хоч і не вирішував проблеми загальної писемності, але все ж її рішуче наближав. Цікаво, що ініціювали цей процес духовенства. У серпні 1863р в Лебедині побував київський Митрополит Арсеній, який особливо відмітив священика Георгіївської церкви Томкевича К.П. за навчання дітей в школі.

Примітним для Лебедина був і 1875рік. Того року була повністю перебудована Георгіївська церква, яка у свій час будувалася в «пожежному» порядку і стала непридатною для подальшого користування.  З дозволу митрополії була розібрана недіюча цегляна Покровська церква і цеглу з неї використали для фундаментів під Георгіївську церкву. Перебудова проводилася під наглядом директора цукрозаводу Константинова В.О., який допомагав і порадами і матеріалами із заводу. Ця традиція допомогти церквам виявилась досить живучою і дожила до нинішніх років.

Зростало потихеньку і населення Лебедина. В 1846р. в Лебедині було близько 3000 душ, у 1863-3481чол, в 1882р-4177чол.

Через деякий час в 1890р було виконано прибудову двох крил до центрального входу в Преображенську церкву.

В 1899-1900рр. було збудовано залізничну вітку Сигнаївка – Лебедин. В Лебедині була побудована станція Златополь. Це було знакове будівництво, бо з’єднувало Лебедин залізницею з усіма залізничними станціями Росії. Один раз на тиждень з Лебедина відправляли пасажирський вагон на ст. Цвіткове, а там пасажири компостирували квитки на інші напрямки. На ст. Златополь можна було придбати квитки всіх станцій на території Росії.

Будівництво всієї сітки довжиною 13,4 км здійснювало Олександрівське акціонерне товариства цукрових, де головними власниками акцій були брати Бродські Лев і Лазарь. Після її побудови вітка була передана Міністерству шляхів сполучень Росії.

1902 рік був для Лебедина трагічним: 13 грудня згоріли обидва цукрові заводи – пісочний і рафінадний. Можливо, пожежа була інспірована власниками заводу, що опосередковано різки є розміром страховки на 1902 рік, а також завчасною ( ще до пожежі організованою) підготовкою до будівництва нового потужного рафінадного заводу. Це будівництво вражає своїми темпами. На місці колишнього пожарища за два літніх сезони був побудований могутній комплекс рафінадного заводу потужність 3000000 пудів (50000т) рафінаду в рік. І вже в 1905 році він почав працювати.

Не оминули Лебедин і революційні події 1905-07рр. В 1906р. справа дійшла навіть до збройного опору властям. Головною причиною було земельне питання. Населення Лебедина зростало і в 1900 році досягло 6982-х жителів. А площа селянської землі була 3217 десятин і не мінялася десятками років, що об’єктивно вело до зубожіння селян. А рядом ще й був масив панської землі площею 4116 десятин. Тому причини невдоволення селян були вагомі і об’єктивні. Для придушення виступів селян з вимогою негайного вирішення земельного питання в Лебедині було введено ескадрон драгунів, відбулися збройні сутички. В результаті близько 40 душ було заарештовано, а трьох з них Мефодія Пухлія, Григорія Рудаса, Антона Двір-ника було  осуджено до смертної кари. Пізніше цар їх помилував і замінив смертний вирок каторжними роботами.

Та все ж Лебедин не оминали досягнення науки і технічного прогресу. Відразу після повстання Бродські побудували в Лебедині лікарню з гарною архітектурою,  яка діє і понині. А в 1909 році було відкрите поштово-телеграфне відділення, що значно розширило зв’язки лебединів із зовнішнім світом.

І–ша світова війна лягла тяжким тягарем на село. Багато чоловіків було мобілізовано в армії. Їхній господарчий тягар було перекладено на плечі жінок, старших дітей, та підлітків. А вони не завжди управлялися з цим. Багато господарств почали занепадати і зубожіти. Завод почав відчувати нестачу робочої сили. Але держава  направила на завод приблизно 1500 військовополонених, щоб не зупинити завод, адже його продукція йшла на потреби оборони і реалізація рафінаду контролювалася державним відомством.

Так тривало до 1917 року, після якого розпочався крах політичної системи Росії, за якою послідував і крах економіки. Відпрацювавши сезон 1917р, рафінадний завод зупинився на довгих 20 років, але йому вже не судилося випускати високоякісний рафінад, яким гордилися лебединці і який цінився на ринках Азії і Європи.

В 1918 р Україна була окупована німецьким військом згідно Брестського договору. Прихід німців у Лебедин був відмічений сільським сходом, де жителям було запропоновано повернути розграбоване панське майно, а найбільше запеклих грабіжників тут же били нагаями і шомполами.

Це був режим гетьмана Скоропадського. Але в кінці року німці пішли додому, за ними і гетьман Скоропадський.  Натомість постала  держава УНР, яка протягом 1919р не могло укріпитися під ударами Червоної Армії та Денікіна і в 1920р залишила територію України.

Настали непевні часи, якими скористалися кримінальні елементи, для грабунків, здирств та вбивств. 5 травня 1919 р в Лебедині відбувся  жахливий єврейський погром, коли в районі рафзаводу було вбито більше 20 євреїв. Частина їх покоїться біля музею в безіменній братській могилі.

В 1919р були спроби організовувати  в Лебедині радянську владу, але без підтримки зовні збройними силами цього не вдалося зробити. В 1920 році на складах готової продукції заводу виникла велика пожежа, розплавлений цукор стікав у ставки №2  і №3. Там його ще довго добували жителі ба навіть ще в страшному 1932р.         

Становлення радянської влади почалося в 1920р після відходу армії УНР на захід. А весною 1920р в Лебедині ввійшли закони кінної армії Будьоного, які відмітилися розстрілом двох священників Георгіївської церкви. Бо радянська  влада ходила під лозунгом « Бога нет». Ранньої весни 1920р в Лебедин з боку Шполянського лісу зайшов каральний загін ЧК, було схоплено перших 25чоловік, яких потім розстріляли. Були призначені 120 заручників,  які несли відповідальність за виконання продрозверстки.

Але паралельно з цими жорсткостями нов. Влада швидко проводила необхідні реформи. Були організовані три школи, щоб охопить навчання всіх дітей. А для дорослих неписьменних були організовані по хатах короткі курси, щоб навчити їх читати і писати. Це був так званий ЛІКНЕП(ліквідація не писемності).

В1921р почалася земельна реформа. Вся земля ( селянська, панська, церковна та ін.) була оголошена державною власністю і була поділена між селянами  за приблизно такою схемою: на сім’ю 0,5 га на садибу і 0,75га польової землі на їдока. Реформа була сприйнята населенням схвально.

Вперше вводилася до вживання у всіх сферах життя українська мова. З приходом радянської влади розпочалися зміни в адміністративному управлінні. З липня 1920р по весну 1923р ми разом з Чигиринським повітом входили до новоствореної Черкаської округи. 12 квітня 1923р волості і повіти були скасовані і Лебедин ввійшов до Матусівського району новоствореної Черкаської округи. В 1928р  Матусівський район було зліквідовано і ми війшли до Шполянського району, в якому знаходимося і до цього часу.

Проголошена на початку 20-х років нова економічна політика, яка допускала елементи приватної ініціативи, проведена земельна реформа стимулювали розвиток селянських господарств. Люди багато працювалиі швидко поліпшували свої статки.

В 1925році була організована кооперативна торгівля і побудований перший магазин в центрі села(сільмаг).

В 1928-30рр. була побудована школа №2, яка невдовзі стала середньою, що значно підняло рівень освіти в селі.

Але швидко за цими стабільними роками почалися роки трагедій і лихоліття.

В 1929році було закрито Георгіївську церкву і Миколаївський монастир, в якому восени була організована комуна «Червоний жовтень».

Наділена селянам земля була забрана і оголошена спільною у новоствореному колгоспі ім. ХІІ - річчя Жовтня. Крім того  селян забрали тяглову скотину, реманент, сільгосптехніку.

Заможність селян (куркулів) в 1930-31рр вивезли за межі України, а їхнє майно усуспільнили повністю.

Новостворений колгосп ще не міг швидко організовувати колективне господарювання і виконати державні планові обсяги здачі зерна, що швидко привело до великого голоду 1932-33рр. Маштаби цієї трагедії були страшними і їх неможливо порівняти із різними стихійними лихами, які траплялися протягом нашої 500літньої історії.

За даними опитування ще живих свідків тих подій в Лебедині померло з голоду в ті роки не менше 1700 душ Н.П. Конюк пригадувала, що в квітні 1933р в селі помирало щоденно до 80 душ.

Якраз в середині 1933р один великий колгосп в Лебедині був поділений на три: ім. Петровського, ім. Ворошилова, ім. ХХІІ річчя Жовтня.

   Цей поділ посилив можливості оперативного управління виробничого процесу в колгоспах, що призвело до швидкої стабілізації загальної обстановки в селі, та деякого підвищення добробуту селян в другій половині 30-х років.

Не оминула Лебедин і хвиля репресій другої половини 30-х років. За приблизними даними було репресовано близько 80 душ, більшість з них були страчені. Цікаво, що тоді під ніж пішли і перші фундатори радянської влади  в Лебедині. Були страчені – чол. колгоспу ім. Петровського Н.Г. Переміт, колишній чол. Сільради та комуни «Червоний жовтень» Ф.П. Колот, директор школи №1 С.Г. Жураківсьий, чол. Кооперації П.Т. Коровка та багато інших.

А  27 січня 1937р в Лебедині відбулася знакова подія – після майже 20-річної перерви розпочав свою роботу Лебединський насіннєвий завод, створений в 30-х роках на базі колишнього рафінадного заводу. Тільки тепер він уже видавав бурякове насіння бурякосіючим господарствам СРСР  і частково на експорт.

В 1941 році розпочалася війна, яка швидко внесла кардинальні зміни в життя села. В липні була організована евакуація сільхозтехніки з МТС і  колгоспів. Вивозилося цінне устаткування і матеріали з насіннєвого заводу. З колгоспів відправляли гурти скотини, яким іноді доводилося долати тисячі кілометрів до місця призначення. Третього серпня  в Лебедин почали входити перші підрозділи німецької армії. Відмічені факти урочистої зустрічі окупантів в різних частинах села, яке пояснюється тяжким життям при радянській владі особливо в 30-х роках. Німці захопили  Лебедин без бою, тому житловий фонд та інші споруди на території села не постраждали.

Окупанти швидко організували нову владу, призначили нових голів колгоспів, і всіх погнали в поле, щоб успішно завершити жнива. Хліб був необхідний німецькому рейхові.

В кінці 1941р почали діяти закриті рані Преображенська церква та Миколаївський монастир. Продовжував свою роботу насіннєвий завод , лікарня і частково пошта. В школах навчальний процес було припинено.

Окупаційний режим був жорстоким,  особливо з весни1942р. В квітні була розстріляна груп молоді, яка утворила підпільну організацію, облаштовували радіоприймач і поширювали серед населення повідомлення з Москви.

А в травні було вивезено в Німеччину сотні (627чол. В основному молодих людей на примусові роботи.

Окупаційний режим протримався в Лебедині два з половино роки і він був звільнений 26 січня 1944р. Німці залишили Лебедин без опору, що зберегло село від руйнувань за невеликим винятком.

Відродження села після війни було нелегкою справою. В колгоспах гостро відчувалася нестача тягла, добрив, кваліфікованих працівників. Населення Лебедина катастрофічно скоротилося, станом на 15.03.1944 в селі було 5308 жителів, з них чоловіків – 1801, жінок – 3507. Багато чоловіків були ще на фронтах війни, яка поглинула приблизно 500 душ. Тому перші і найважчі (1944 - 1945рр) відбудовчі роки витягували в основному жінки. Важким був 1947рік, бо через неврожай 1946, викликаний тривалою посухою, оплата хлібом в колгоспах була мізерною. Звичайно, кома до масштабу голоду в 1932-33 році справа не дійшла, все ж голод був досить відчутний.

Наступні 1948-50роки були більш сприятливі і було відмічено зростання добробуту жителів Лебедина. В цих ще роках відновив свою роботу повністю і насіннєвий завод. Це йому дозволило надати більшу допомогу школам, лікарні і поліпшити умови існування в робітному селищі.

Знаковою подією для Лебедина було відкриття радіовузла, коли над селом одного дня 1950 р залунали передачі із гучномовців. Радіо тоді було найдоступнішим джерелом інформації. Радіоприймачі були великою рідкістю.

З початку 50-х рр. в Лебедині почали проводити роботи по електрифікації села, які закінчилися в 1955р. Електричний струм надходив з Ватутінської ДРЕС, яка працювала на місцевому вугіллі. Електрофікація мала велике значення для колгоспних господарств, де вдалося швидко механізувати ряд виробничих процесів, особливо на фермах, в майстернях та на току, де до цього доводилося вручну крутити зерноочисні машини, насоси та ін.

В другій половині 50-х років Лебедин пережив чергову господарську реформу. 14липня 1950р вийшла постанова РМУССР та ЦК КПС/у № 2100 про укрупнення дрібних колгоспів. Тому на початок1959р.всі три лебединські колгоспи були об’єднані в один – колгосп ім. Петровського. Його очолив спочатку С.Г. Ткаченко. Колишні господарчі двори назвали дільницями і призначили завідуючих.

Читачі пам’ятають, що в нас під час колективізації спочатку теж був один колгосп і через неможливість оперативно вирішувати питання, контролювати їх виконання. З цією ж проблемою зіткнувся і новостворений великий колгосп. Тобто, ми знову наступили на граблі і нічого не навчилися навіть у своїй історії.

    Не сприяла стабільності в новому колгоспі і часта зміна його керівників. За 10 років його очолювали С.Г. Ткаченко, Я.І. Семко, П.А. Якименко, П.Ф. Онищенко. На початку 1969р цей великий колгосп був значно розділений на три: ім. Осовського (колишній ім.Петровського), ім. Петровського (колишній ім. Ворошилова), Росія (колишній ім. ХІІ річчя Жовтня).

В 1958р. були розформовані МТС і техніка була передана колгоспам. В кожному колгоспі Були об лаштовані тракторні стани.

Поволі почав зростати добробут лебединців, в його жителів з’явилися приватні автомобілі, а на початку 60-х років – телевізори.

Інтенсивно велося соціально-культурне будівництво. В 1960р було закінчене будівництво школи №3, що поліпшило відвідування шкли школярами віддаленого від шкіл №1 та №2 житлового масиву Лебедина.

Трохи пізніше в 1956р. розпочала діяти новозбудована школа №1, учні якої із задоволенням залишили тісні приміщення колишнього докласового училища збудованого І.М Бродським ще в 1873р. і перейшли в просторні класи та кабінети.

Спільний колгосп побудував нову контору (біля церкви) і будинок культури (там же). В ті ж роки в центрі було споруджено обеліск Слави лебедицям, які загинули під час ІІ Світової Війни.

Головним недоліком в той час для Лебедина було бездоріжжя. У всі 20 повоєнних років на це майже не звертали уваги. Але із насиченням села автотранспортом, як господарським, так і приватним, бездоріжжя ставало серйозним гальмом для розвитку села. Тому в 60-х роках розпочалося будівництво до Лебедина дороги з твердим покриттям. В 1966р вона досягла села і через три роки її довели до насіннєвого заводу. В другій половині 70-х років її було заасфальтовано.

В 1973р. було завершено будівництво сільради, де змогли остаточно розташуватися її працівники після багатьох років поневірянь по різних приміщеннях.

Продовжував успішно працювати насіннєвий завод, де вдалося значно поліпшити основні технологічні схеми, калібрування та протруювання.

На початку 70-х років на заводі проводилися великі роботи по реконструкції підприємства. Але вони нажаль не були доведені до кінця через пожежу, яка сталася на заводі 31 березня 1975року.

В результаті був повністю знищений основний виробничий цех, і виробництво було повністю припинено.

Уряд УРСР прийняв рішення про відновлення виробництва бурякового насіння, побудувавши поруч новий виробничий комплекс. В стислі роки 1975-76рр це завдання було виконане і в 197 році завод відновив свою роботу в повному обсязі.

Паралельно з промисловим будівництвом на насіннєвому заводі там були побудовані об’єкти соціальної сфери: три 16кв. та 120кв. житловий будинок і ряд інших об’єктів.

Важливим заходом після поділу спільного колгоспу в 1969 р було створення колгоспу, якому передали пальцевий млин та цегельний завод. Поступово на краю села виросла виробнича база комунгоспу. Яка була в основному зорієнтована на індивідуальне та комунальне будівництво. Будівельники комунгоспу споруджували приватні житлові будинки, магазини, автозупинки.

  Так до 80-хроків село було практично перебудоване. Саме на 15років (1965-1980рр) припадає на найбільший розмах будівництва в колгоспах, на насіннєвому заводі, а також в приватному секторі. Від житлового фонду 1945 року залишились окремі хати.

В 80-х роках розмах житлового будівництва поступово зменшується, за те розпочалося інтенсивне шляхове будівництво. Завод заасфальтував центральну  вулицю, колгоспи та інші вулиці. Жителі села добровільно збирали кошти для облаштування другорядних вулиць та провулків твердим покриттям.

Але в житті інколи приходять неочікувані прикрощі та нещастя. Через 7 років після пожежі на заводі 16 лютого 1983року таке ж нещастя знищило і новозбудований будинок культури, біля Преображенської церкви, який простояв 15 років.

Негативним явищем було чергове припинення церковного життя. На початку 60-х закрили Преображенську церкву, організувавши в її приміщенні клуб ДТСААФ. Клуб трохи проіснував, а потім майже 25 років церква стояла занедбана , потроху руйнуючись. І лише висока якість будівельних робіт при її споруджені дозволили їй дочекатися чергової відбудови. В 1961 році був закритий і Миколаївський монастир, тільки цього разу їх вже не виганяли, а організовано вивезли в Красногорський монастир біля Золотоноші. Там ще деякий час діяв започаткований дещо раніше тубдиспансер, а потім був створений інтернат для недорозвинутих  дітей.

На початку 90-х років з розвитком демократичних процесів відновлювалося церковне життя. В 1990р. починається відбудова Преображенської церкви ініційована групою односельчан. В 1993р в монастир повернулися деякі черниці на чолі з ігуменією Валентиною. Деякий час на території монастиря ще діяв інтернат і паралельно ішло відродження монастирського життя.

В 1997 році інтернат в монастирі було зліквідовано і всі приміщення будо передано його насельницям. За наступні 20 років його основні будови – два храми, дзвіницю – були повністю відновленні, як і решта об’єктів і монастир має тепер належний і пристойний вигляд. Як і у всі минулі роки монастир традиційно відноситься до Московського патріархату.

На відновлення Преображенської церкви затрачено трохи більше часу. В 1996 році вона вийшла з Московського патріархату і ввійшла до Київського патріархату. Лебедин двічі відвідував патріарх Філарет 10 вересня 2000 р і в серні 2016року. В 2016 році було завершено реставрацію церкви. Для цієї мети велику допомогу було надано Лебединським насіннєвим заводом.

Суттєві зміни в житті села почалися в 90-х роках, після відомих політичних перетворень.

           Після 1991 з проголошенням незалежності України ми ще деякий час жили за старими законами (нових щ не було) та побутовими звичаями. Знову поміняли назви колгоспів:

ім. Осовського – «Дніпро»

ім. Петровського – «Лебедин»

Росія – «Обрій»

 

Почала активно розвиватися приватна торгівля, з’явилися перші фермерські господарства.

Перша половина 90-х років відмічена галопуючою інфляцією, коли всі раптом перетворилися на міліонерів, а заощаджену в колишньому Ощадбанку СРСР були знецінені і фактично пропали. Різко зменшилася купівельна спроможність населення.

Великих прикрощів завдало також часте вимкнення електромережі. Знову стали популярними свічки, часові лампи та ліхтарі.

Почала змінюватися і демографічна ситуація в селі. Кількість населення в Лебедині почала зменшуватися давно ще після жахливого голодомору 1932-33рр. Цей процес продовжився і у всі повоєнні роки. В 1971р в Лебедині було всього 6873чол. Навіть менше, ніж в 1900р, коли населення села складало 6972чол. Зміни в кількості населення за останні роки видно з такої таблички:

 

Роки	Кількість населення	Народилось	Померло	Відносна смертність %	Відносна народжуваність %
1994	5217	45	128	2,5	0,86
2004	4635	30	90	1,9	0,65
2016	3936	30	85	2,167	0,76

  

Поступово відбувалися зміни і в головному питанні села – земельному. Спочатку в колгоспів вилучили частину земель і передали сільраді (ліс, ставки, пасовиська). А орна земля протягом декількох наступних років була розпайована серед членів колгоспів.

В подальшому власники паїв, серед розмір яких був 2,5га самі визначалися про їх подальше використання. Були спроби організувати на базі колгоспів колективні товариства, але вони виявилися в нових умовах нежиттєздатними. Тому вони швидко перестали існувати, а власники паїв були, звичайно, зацікавлені, щоб їхній пай був в оренді у стабільного орендаря, щоб мати гарантований прибуток. Таким орендарем в селі невдовзі став Лебединський насіннєвий завод.

Починаючи з 2002 року він почав інтенсивно розвиватися в напрямку сільгоспвиробництва і почав перетворюватися у велику приватну агрофірму. Виробництво бурякового насіння було припинено. Значно було розширено елеваторі його місткість досягла 56000т.

Головним напрямом виробництва стала підготовка посівного матеріалу таких культур: кукурудза, соняшник, спельта, коріандр, пшениця, ячмінь. Причому для кукурудзи був побудований окремий цех.

Починаючи з 2000-х років починається стабілізація економічного життя села. Припинилися вимкнення електроенергії, відновилося автобусне сполучення з райцентром.  Почалося будівництво приватних житлових будинків з поліпшеною архітектурою.

Колись Лебедин славився своїми фруктовими садами. Ще з давніх часів тут жили справжні садівники (та пасічники), які збирали великі врожаї фруктів і для власних потреб, і для продажу. На базари вивозили велику кількість сухих груш, вишень, слив і мали на цьому немалий прибуток. Можливо, що започаткування садівництва пішло від монахів Георгіївського монастиря.

Ще й в другій половині 20-го століття жителі Лебедина вивозили на базари навколишніх міст немало фруктів. Потім ця традиція дещо підупала і товарні фрукти вирощують окремі спеціалізовані господарства.

Натомість за останні десятиліття лебединці почали масово вирощувати і продавати малину. Ця корисна і смачна угода стала джерелом прибутку для багатьох, що компенсувало, хоч і не повністю, безробіття та деяк зубожіння населення в перехідний період 80-90-х років. З кожним роком площі під цею культурою розширялися і зараз Лебедин поступово перетворюється на суцільний малинник. Власники малинників різні  - від декількох соток до гектарів. Тому й прибуток різний – від декількох тисяч до декількох сотень тисяч. Люди жартують, що незабаром з’являться  (а може вже і є?) свої «маліонери».

Так малина стала могутнім фактором фінансової стабільності багатьох лебединських господарств  і сімей.

Традиційно постійним фактором економічної стабільності був і залишається незалежно від форм власності та власників – Лебединський насіннєвий завод, який у 2016р. відмітив своє 170-річчя. Тепер це велике приватне акціонерне товариство, яке орендує великі площі, вирощує різні сільгоспкультури, виготовляє великі партії посівного матеріалу для реалізації не тільки на внутрішньому ринку.

Керівництву підприємства вдалося на початку 2000-х років «витягти» насіннєвий завод із жахливої фінансової скрути, зліквідувати збиткові ланки виробництва, остаточно визначити напрямки розвитку, майже повністю перепрофілювати виробництво. Це принесло успіх і впевненість у майбутньому.

Шлях у майбутнє ніколи не буває простим і безжурним, але більші як п’ятсотлітній досвід існування нашого села вселяє надію, що його працьовиті, винахідливі і підприємливі люди подолають негаразди на цьому шляху і будуть забезпечувати краще майбутнє своїм нащадкам.

4 березня 2017р.  

                          Краєзнавець                    Іван   Єлінецький.